100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!                                                         100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!
 

"Євромайдан": чинник Росії

У ситуації «Євромайдану» перших днів було більше дивного ніж зрозумілого. На відміну від 2004-го року, коли було протистояння 2-х сторін, зараз ситуація здається алогічною. Навіщо владі Президента та Партії Регіонів було реалізовувати силовий сценарій, збурюючи народний протест та послаблюючи себе перед виборами? Навіщо масові акції опозиції – не ближче до виборів, саме зараз, коли, як ми бачимо, у неї немає ні внутрішньої готовності, ні сил отримати від них максимальні дивіденди? Чи є протести, силовий розгін Майдану та «штурм» на Банковій випадковими чи спланованими?

Навіть оприлюдненої інформації достатньо для висновку: ці події готувалися. Запитання «кому вигідно?» показує єдиного імовірного ініціатора: це не українська влада, і не українська опозиція.

Це керівництво Росії.

Протягом останніх років її позиції в Україні – економіці, політиці, культурі, освіті – посилювалися.  Як посилювалися і позиції тих, хто відстоює її інтереси у цих сферах. Одночасно відбувалося послаблення тих центрів, середовищ та осіб, які були носіями українських (як би вони їх собі не уявляли) інтересів.

Масштаби процесу можуть знати хіба що служби, покликані дбати про національну безпеку – якщо там ще лишилися ті, хто вважає Росію іншою державою.

Кульмінація процесу на цей момент – заклик українського керівництва до Європейського Союзу вирішувати двосторонні питання за участі Росії та зізнання у потужному тиску на себе з боку останньої.

Можливим наступним кроком – останнім перед «аншлюсом» у якій-небудь формі – може бути хіба що офіційне залучення Росії (у завуальованій формі – формально разом з Європейським Союзом, де-факто – з реальними можливостями реалізації лише російських інтересів) до вирішення конфліктної ситуації вже всередині України.

Власні інтереси щодо України мають і активно впроваджують, звісно, і інші сили: Сполучені Штати, Європейський Союз та окремі його країни (приміром – Польща), Китай. Кожна з цих сил має як бізнесові, так і політичні інтереси, й, зацікавленість у, спрощено, про-європейській, проамериканській, чи про-польській Україні. При цьому очевидно, що сильна економічно та політично Україна для США та ЄС є набагато вигіднішою, ніж слабка та дезорганізована.

Натомість стратегією Росії НЕ Є проросійська Україна – приміром, міцні двосторонні зв’язки в економічній сфері, спільний культурно-інформаційний російськомовний простір (як у Канади та США, Португалії та Бразилії і т.п.).

Ні розвиток російськомовної культури в Україні, ні підвищення рівня життя у традиційно проросійськи налаштованих східних областях та Криму теперішню російську владу не цікавить.

Ця стратегія виключно деструктивна, спрямована на послаблення України та ліквідацію її суб’єктності.

З огляду на це масові протестні акції, які тривають зараз, мають глибший рівень, ніж протистояння влади та опозиції, чи уряду й громадян, які повстали проти нього й так чи інакше керуються опозицією.

Ідеться про реалізацію російської стратегії послаблення або й взагалі остаточної ліквідації суб’єктності України.

Очевидно, що тактичні ходи, реалізовувані в рамках стратегії, передбачають одночасний вплив на різні сторони конфлікту. У ній є як агенти (особи та середовища, які свідомі реальних цілей та задач), так і ті, хто беруть участь у реалізації стратегії несвідомо.

Агенти та несвідомі виконавці є як у таборі влади, так і таборі її противників. Щодо останніх, то багато запитань викликає використання візуальних символів та гасел-кричалок, які виразно суперечать головній об’єднувальній ідеї теперішнього масового протесту – Європи як «нормального, комфортного для всіх простору».

Роль кожного суб’єкта стає зрозумілою, якщо аналізувати його дії саме з точки зору збереження суб’єктності України чи її ліквідації, а не вербальний зміст. Російські інтереси можуть впроваджуватися бездоганною українською, під жовто-блакитними чи червоно-чорними прапорами.

Важливою складовою стратегії є актуалізація сценарію «розкол України». Вона відбувається через медіа-канали, які контролюються російською владою (і в Росії, і в Україні), а також агентів впливу в українському медіа- та експертному середовищі: журналістів, політологів, оглядачів, публіцистів.

Варто зайвий раз наголосити, що ідеться не тільки про заклики до поділу України, організацію подій по типу «Северодонецька» – актуалізація досягається й завдяки «прогнозам», «запереченням», «аналізам сценаріїв» та в інших формах.

Звісно, не йдеться про переведення питання у площину «в усьому винна Росія» - пошук винних чи з’ясування причин може лише відволікти від вибору оптимальної поведінки. Ідеться передусім про консенсус суспільства щодо необхідності модернізації країни в усіх сферах («європеїзація»), і напрацювання чіткого плану проведення реформ елітами. Вирішення цієї, стратегічної, задачі, у свою чергу, буде неможливим без пошуку відповідей на першочергові поточні запитання - безпеки учасників мирних акцій, недопущення силових сценаріїв у майбутньому, збереження свободи медіа і т.д.

Водночас будь-яка формула, незалежно, чи для вирішення стратегічного, чи будь-якого з першочергових тактичних завдань, не дасть правильної відповіді, якщо вона не виходитиме з реалій дії російського дезорганізаційного сценарію.

Станіслав Шумлянський, "Критика"