100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!                                                         100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!
 

АртПольові враження – 2013 (та трохи фоток)

 

АртПоле починається ще у вагоні потяга на Франківськ: дреди, фєнічки, великі рюкзаки. Сусіди по купе – Сергій та Віка із Сум. Якийсь час тому кинули роботи, роблять і продають букети. Викупили гектар землі на рідній Сумщині, щоб проводити там фестиваль (називається «Кульбаба», дуже запрошують приїжджати у вересні). Виявляється, були з ними в один рік на АртПолі у Воробіївці, перетиналися і на Трипільському колі.

У сусідньому купе – теж розмові по темі: « … землю викупив місцевий олігарх, дітей учить в Москві, а тут фестиваль проводить».

Прибуваємо у Франківськ, чекаємо на фестивальний автобус – в нього якимось дивом влазять всі –і вирушаємо. Те, по чому ми їдемо, назвати дорогою буде великим перебільшенням (не їдемо, а повземо). Адреналінова хвилинка для тих, хто вперше їде дерев’яним містком із дощечок.

Нарешті на місці.

 

Перший день фесту, людей небагато – «того року в перший день було більше» - кажуть місцеві. Вони вже тут. Порція вареників (10 гривень, у наступні дні їх продаватимуть по гривні штука) по дорозі до «свого» місця в лісі.

«Цього року мурах побільшало» - спостереження дівчини з «Совиної лавки». І то правда. Зате комарів небагато, і вони чемні, як правдиві галичани :-).

Дністер теплий, біля берега аж гарячий. Цього року нудистського пляжу «офіційно» немає. Але охочі повністю злитись з природою не перевелися.

Візуальне відкриття – рожево-зелена гама, в якій оформлені фестивальні афіші та сцена. Думаю, не тільки я повезу її з собою додому.

Нарешті знову босоніж! Камінці на березі (спочатку боляче, потім вчишся швидко переносити вагу з ноги на ногу, і тоді головне – не напоротись на мушлю чи ще щось гостріше).

Дивитися під ноги варто й на фестивальній території, але з іншої причини – таких шматочків кременю як тут (усі відтінки полірованого дерева – від світло жовтих до темно-коричневих) не бачив більше ніде. (Чудово поєднуватиметься з деревом, найкращі поїдуть зі мною.)

 

Перший концерт на Великій сцені – гуцульсько-циганські «Гудаки» подобаються і прихіпованим киянам, і місцевим – пара під 60 теж пританцьовує під сценою.

Навколо багато пива й сигаретного диму – різкий контраст з «Трипільським колом», на якому був нещодавно. «Тобі пива чи самогону?» - питає хлопець дівчину. «Самогон бери собі, мені – пиво».

Ніч просто неба, над головою – візерунки із гілок та шматочків зоряного неба… Прокидаюся пізно – тут взагалі чомусь прокидаєшся пізно. Чи-то через сонце (воно сходить з-за гори, десь аж після 7-ї), чи може це якась атмосфера якась богемна…

Ранкове купання. Вранішнє молоко (4 гривні півлітри), вареники з полуницями (гривня штука) у затінку під яблунею. Медівник за 5. «Буде дощ». – каже жіночка, яка його продає. Ніби несхоже, але кому, як не місцевим знати.

«Наш формат» (місцева security в чорному) починає ганяти жіночок – у таборі не можна, виходьте за паркан.

Лекція з ленд-арту. Запам’яталася величезна спіраль із солі.
Похід в село (у поштовому відділенні має бути фотовиставка «Уніж-Світ») – чи-то не пройшов я цей квест (але не я один), чи справді людина, яка мала би відкрити закинуту будівлю, не прийшла (версія інших шукачів, яких зустрів по дорозі).
Збирається на дощ.

У «Боївці» смачна смажена картопля, і гарний вид на гору, але сьогодні ходив туди востаннє: Влад (той самий «місцевий олігарх», якого багато хто знає по Фейсбуку чи дисках «Наш формат») – зупиняє й тицяє пальцем в напис. Там щось про голі дупи й пуза. Я якраз босий, з голим пузом, без бейджика «преса». Коротенька проповідь – щось про Гондурас, рогулізм, виховання суспільства ... Ну що ж – значить не моє місце, якось без мене ту виховуйтеся. Навздогін лунає щось про суспільство, від якого не можна бути вільним. Можна, Влад, можна :-). Достатньо лише собі самому це дозволити.

 

Новий смак – кава з бадьяном у чайові «У все всё хорошо», вітаємося з господарями – зовсім нещодавно перетиналися на Трипільському, а до того хто вже й пам’ятає де і коли.
А тут ще й майстр-клас з варгану. Нарешті дізнався правильний рух язичка рукою.

Пройшовся ярмарком – майстрів буквально кілька, нічого в око не впадає.

У лісі зустрівся зі змією кольору темної міді (розійшлися миром) та пташкою, яка сиділа в траві і ловила дзьобиком чи-то краплі з дерев, чи комашок.

Ввечері - вогнище під дощем (як добре, що завбачливо поставив вдень тент), Сергій із Сум вчить горловому співу.

Третього дня – молочно-бринзовий сніданок, кава зі спеціями у дівчат з одеської «Бандеролі».

 

Пробую ходити по натягнутій між деревами лямці.

Майстр-клас з гончарства: виліплюю з глини якусь істоту з вилупленими очима, розфарбовую в уподобану рожево-зелену гаму. Але додому вона зі мною не поїде – до обжигу не дожила, хтось чи щось вночі пройшлося по залишених сохнути роботах, мало хто з них вижив.

Ранок похмурий, в обід виходить сонечко – нарешті можна покупатися.

Увечері – злива, після якої дивовижна веселка, яку ніби показують на величезному екрані (я без фотика, але чоловік, який завзято форкає поруч, обіцяє прислати).

На великій сцені грає неперевершена «Перкалаба».

Четвертого дня бачу човна, який перевозить на той берег. Можливо, таки перепливти, й походити по цьому зарослому деревами дикому схилу й вилізти на гору, яку місцеві, цілком передбачувано з її вигляду, називають Лисою? Але по дорозі до намету виникає відчуття: час збиратись додому. Складаю намет та збираю рюкзак. Іду з’ясовувати варіанти від’їзду - автобус на Франківськ аж о 6-й, тож попереду ще цілих півдня. По дорозі «Наш формат» виганяє – але тепер вже майстрів, що розклали свої вироби при дорозі. Але дівчата бойові – кажуть, що нікуди не підуть, і що не могли добитися відповіді від організаторів протягом кількох місяців.

У кіноклубі подивився ірландську короткометражку, в якій кудись їздили секретери та скрині, а їхні господарі про ті меблі розповідали і показували, як їх робили.

 

Повертаючись назад застаю кінець негарної сцени з майстрами – сюди вже прийшли керівники фестивалю. «Романе підем, то розмова без сенсу, нема з ким говорити». І до дівчат: «За півгодини ми прийдемо – проконтролюємо, щоб вас тут не було». Невеличкий натовп явно на боці дівчат. Хтось намагається довести, що майстри вздовж стежки у садку – головної фестивальної артерії – це не комерція зовсім, що вони створюють фестивальну атмосферу…

У цей момент приходить відчуття, що не так на цьогорічному АртПолі. Ніби все, як і в попередні роки: гарна музика на сцені, яблуневий сад, майстр-класи, ленд-арт … Але казковості й дива – а притягує й запам’ятовується саме це – на фестивалі цього року немає.

…Остання кава в «Алхіміку», а тоді, здається, нескінченна дорога до не такого й далекого ніби Франківська. Квиток на потяг, що прямує із Софії до Москви (єдиний вільний – схоже, чекав на мене), і ось нарешті вдома. Гарячий душ та інші принади цивілізації… Ніби вже тут, але ще трохи там, на березі Дністра. Що було на «АртПолі» сьогодні, останнього дня, розкажуть друзі. І, звісно, Фейсбук. Усі фото - з івано-франківського сайту "Репортер"