100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!                                                         100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!
 

Житомирські враження. Провінція

Є провінція, і є – провінція. Перша – «тутешня» - пишається своєю говіркою, історією й пам’ятками. Її маленькі будиночки й короткі вуличкі, віддаленість від столиці, низький темп життя та невелика кількість подій – сприймаються як камерність.

Є інша провінція – де все, здавалося б, те саме, але – зовсім інше. Де і мова – «неправильна», і життя «нудне» і все ніби не таке, як в ... – колись, мабуть, в Москві, а зараз – у Києві...

Зразком – сказати б навіть – еталоном, бо іншого настільки яскравого прикладу ніколи не бачив – оцієї другої провінції завжди був для мене мій рідний Житомир. Завжди – якийсь «не такий». Хотіти поїхати з нього, а ще краще – ПЕРЕїхати – вважалося нормою. Хотіти залишитися – браком волі та самоповаги. Любов до Житомира, як я вже писав, сприймалася як дивацтво. Пишатися ж ним (у звичайному житті – письменники не рахуються) не наважувався, здається, ніхто – надто «нєлєпо», як вишукана форма знущання, це б виглядало.

Але в останні роки Житомир стає провінцією у першому значенні. Ці зміни надто повільні й непомітні, але вони є. Першою відпала мода до в’їдливої самоіронії – прізвиська, які давали Житомиру раніше, і які я ще застав – типу Жидомир, Жидопешт чи Ріо-де-Житомир – у яких легко відчитувалося оте саме почуття власної неповноцінності – якось зникли. Пишатися Житомиром, запрошувати друзів на екскурсію та захоплено розповідати їм про кожен старий будинок модою ще не стало, але і соромитися рідного міста перестали.

Житомир. Будинок на вулиці Подільській. Автор - Станіслав Шумлянський. Фото зроблено 27.09.09.

Частково тут «винна», як сказали б інтелектуали, «емансипація» мови – говорити не «вишуканою» українською може й не така вже мода, але точно не ознака другосортності, як раніше. Частково – криза, коли Київ вже не настільки бажаний і не настільки доступний, як раніше. І жити у рідному Житомирі для людей, які хочуть забезпечити собі сякий-такий середній рівень, а не робити кар’єру стало вигідніше, ніж переїжджати до Києва.

Важко сказати, чи є це причиною, чи наслідком, але змінюється й сам Житомир. Ще донедавна – вторинний в усьому – одязі, інформації, а надто – в культурі.

Але буквально в останній рік, максимум – два – Житомир поступово втрачає репутацію (і, що важливіше – авто стереотип!) міста, в якому нічого не відбувається.

Сюди «домандровують» етнофестивалі – «Етноеволюція» Валери Гладунця та «Поліське весілля» (спершу – не дуже вдало, цього року – вже краще). І поети-слемери та важкий рок (фестиваль «Саботаж»), і навіть джаз.

Сьогодні виявив поруч з будинком мистецький магазинчик – тоді до мене й прийшло оце відчуття змін. Донедавна єдиним місцем де картини і поодинокі інші мистецькі витвори можна було і побачити і купити, був Худсалон на Театральній. Та він все зменшувався як у розмірі, так і в асортименті – не впевнений, чи він взагалі досі там є.

Але, як виявилося, мистецтво може існувати як бізнес не лише у Києві чи Львові, а й у Житомирі. Побачив там картини Камишного (500 баксів, до речі!), дуже цікаві фантасмагоричні акварелі Ісакова (сказали, що це молодий місцевий художник), джезви, чарочки й іншу цікаву кераміку, величезні фотки Гімалаїв. Побачив маленьку картину житомирського будиночка – продавчиня сказала, що це будинок якогось видатного поляка (чи то композитора, чи-то музиканта Тодоровського). Схоже, що це на повороті «дев’ятки» біля Чуднівської, хоч продавчиня й назвала якусь іншу вулицю, щоправда не дуже впевнено.

Словом, побачив по-справжньому живі й виразно житомирські (хай це навіть гімалайські фотки – але ж житомирянин туди їздив!) речі. Такого не бачив ні в Худсалоні (вічні пейзажі й якісь неживі церкви), ні на Михайлівський (або лубок, або автор прагне бути фотоапаратом).

Приємно, знов-таки, що речі магазинчик закуповує напряму у майстрів – житомирських, львівських, рівненських. Отже, нарешті не через посередників.

Житомир потроху стає провінцією – але тією, яка це усвідомлює і цього не соромиться. Хіба що кепкує – але не менше, ніж з метушні й марнославства тих, хто вважає себе столицями.

Житомир, 29.09.09