100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!                                                         100% сучасної української музики онлайн! Contemporary UA music online!
 

Блог: Стас Шумлянський

Житомирські враження. Побачити старий Житомир

„- Скажите, где я могу увидеть старую Одесу? - На кладбище!”. Але в Одесі є Дерибасівська і Рішельєвська, купа інших старих місць і незліченна кількість безіменних і фантастичних двориків-колодязів, які дають уявлення про Одесу-Якою-Вона-Була. Саме тому ми й сміємося над цим жартом Жванецького. Старого Житомира по суті немає. Так, звісно, є Вежа, є старовинний костел і кілька менш старовинних православних церков. Але ні вони, ані поодинокі старі будинки серед радянської забудови уявлення про те, як виглядав Житомир хоча б сто років тому, не дають. Так що якщо старий Житомир десь і є – то точно на цвинтарі.

Житомирські враження. Вічне місто

Можливо, це тому, що зараз приїжджаю суюди надовше, а не лише на вихідні. А може тому, що осінь – блукання насамоті, жодної думки в голові й якась ледь відчутна меланхолія... А може – просто прийшов час. Я раптом зрозумів і відчув місто рідне місто. Здавалося б, банальне, властиве кожному почуття, проте з Житомиром не все так просто.

Не знаю чому, але мені рідко траплялися житомиряни, які зізнавалися, що люблять рідне місто. А коли такі траплялися – то в Києві або й далі, але майже ніколи – в самому Житомирі. Не знаю чому, але житомиряни, на відміну від киян, ужгородців і вінничан (про львів’ян взагалі мовчу) зі свого міста або хочуть втекти, або змирилися з тим, що втекти з нього не вдалося. Пишатися чимось у Житомирі (не кажучи вже, щоб розповідати з гордістю про Житомир „гостям міста”) якось не заведено. Найпоширеніший опис – „нема чого дивитися” й винувата напівпосмішка...

Це виразне відчуття нелюбові дивувало мене ще з дитинства. Я ніколи не поділяв його, щоправда й любив не так саме місто, як місця, які знав із дитинства. А потім вже полюбив повертатися сюди з метушливого великого міста – до спокою, передбачуваності й коротких відстаней.

Проте порівнюючи Житомир з іншими містами, в яких побував, мене також не полишало відчуття ніяковості. Мабуть, це як знайомити друзів з коханою людиною, яка для тебе найкрасивіша й бачити у їхніх поглядах не захоплення, а співчуття...

Ні палаців, ні старовинних брукованих вуличок, ні древніх будиночків – нічого цього в Житомирі немає.

Гірше того - у мене не було образу Житомира. Образ більшості міст, в яких я побував – хай навіть півдня – були, а міста, в якому народився й безвилазно прожив більше половини життя – не було..

...Відчуття Житомира прийшло раптово. Гуляючи з фотиком я випадково забрів на старовинне єврейське кладовище (про це дивовижне місце я ще якось розповім окремо). Побродивши між єврейських могли, я раптом зрозумів своє місто. Зрозумів, чому у ньому немає старовинних будинків. І чому ті поодинокі навіть не стародавні, а просто старі будиночки вкриваються яскравою фарбою, селікатною цеглою та металочерепицею, з кожним днем стираючи з вулиць міста ознаки старовини.

Києво-Брюховецька Академія

Теперішня Могилянка була створена понад 350 років тому Петром Могилою. Цей міф кожен, хто вступав (чи приходив працювати) до Могилянки, сприймав як реальність. Значно менша кількість могилянців (і ще менша - серед немогилянців) ставиться до ідеї "відродження" критично й розуміє, що Могилянку, якою її зараз знають, вигадав Брюховецький.

Теплий Львів


Львів був для мене різним. Першого разу - вражаючим. Він був величнішим за все, що я бачив до того (а бачив я на той момент не так вже  й багато). Був Львів екскурсійний – я приїхав з наміром його обходити й набрати побільше вражень, і цей свій план виконав. Був Львів потьмянілий і змалілий – це коли повертався з Кракова.  Собори тоді здавалися меншими і біднішими, фасади обдертими, а сміття на вулицях і взагалі навіювало депресію. Був Львів, до якого їхав ніби за здійсненням бажань, і на який навіть, пам’ятаю образився, коли ці бажання не здійснилися. А ще був Львів експериментальний – експеримент мав на меті випробувати репутацію “бандерівського міста”. Я тоді у Львові говорив російською і спостерігав за реакцією львів'ян. Щоправда, єдині, кого мені цим вдалося здивувати, були мої друзі – казали, що в мене прикольний акцент. А вже коли приїхав сюди наступного разу, російська звучала не проспекті Свободи не набагато рідше, ніж на Хрещатику, так що мій експеримент втратив сенс остаточно ...

Syndicate content